Україна!
Ти для нас єдина і навіки в серці ти одна!
Бібліотекар Несватківського НВК
Цалко Н.М.
Мета: виховувати в учнів почуття патріотизму, національної гордості, любові до
України до рідного краю; формувати переконання у нетлінності духовних скарбів
народу, повагу до символів України, до своїх батьків; спонукати учнів до
усвідомлення ними необхідності бути корисними своїй державі.
Обладнання: святково прибрана зала: стіл з вишитою скатертиною,
хліб-сіль, калина, рушники на стінах, шаблон карти України плакати,
ноутбук, мультимедійний проектор, екран.
Епіграф: Свою Україну любіть,
За неї господа моліть…
Т.Г. Шевченко
Хід заходу
Ведучий.
Людське безсмертя з роду і до роду
Увись росте корінням родоводу.
І тільки той, у кого серце чуле
Хто знає, береже минуле,
Хто вміє шанувать сучасне,
Лиш той майбутнє вивершить прекрасне.
Ведучий. Доброго дня вам, друзі!
Ведучий. Вітаємо! Перш ніж розпочати нашу подорож давайте згадаємо, чим
є для кожного з
нас Україна. Україна — це наша батьківщина, земля зі славною багатовіковою
історією.
Ведучий. У глибину століть сягає історія нашого народу. Україна має багате й славне минуле. Вона виплекала Запорізьку Січ, славетну Києво-Могилянську Академію. Україна виколисала велетнів сили і духу - таких як Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Сірко, Григорій Сковорода, Устим Кармелюк, Юрій Дрогобич, Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський... Цей перелік, можна продовжити й іменами наших сучасників, які примножують славу нашої Батьківщини.
Ведучий. Україна — це велика незалежна держава, вільна у виборі власного
шляху до майбутнього.
Ведучий. Україна — це рідна мова, чарівна пісня, колоритні народні обряди
і стародавні традиції, мальовнича природа, талановитий і працьовитий
народ.
Ведучий. «Хто бував на Україні? Хто зна Україну? Хто бував і знає, той
нехай згадує, а хто не бував і не знає, той нехай собі уявить, що там
скрізь білі хати у вишневих садках, і весною... весною там дуже гарно,
як усі садочки зацвітуть і усі соловейки защебечуть. Скільки соловейків
тоді щебече — і злічити, здається, не можна». Так писала Марко Вовчок у
своєму творі «Кармелюк» про нашу рідну Україну.
Ведучий. Ми з вами відправимось у подорож Україною, щоб дізнатись, та пригадати якими ж скарбами володіє наш народ.
Ведучий. А здійснимо ми цю подорож у вигляді гри. По-перше ми з вами сьогодні пригадаємо територіальну цілісність, звичаї, традиції України. По-друге ми сьогодні виступатимемо знавцями географії та художниками.(пояснює хід заходу)
Ведучий. Велика і прекрасна наша земля! Вона змінюється, вічно оновлюється. Погляньте навколо: як ласкаво світить сонечко, наливаються соком рум'яні яблука, вітерець грайливо пестить ніжні коси берези, плакучої верби, в голубому небі пропливають легенькі хмари, довкола щасливим співом заливаються птахи.
Ведучий.
Над землею сонце встало,
Путь-дорогу осіяло.
Добрий ранок, Чорне море,
Добрий день, Карпатські гори!
Над землею пісня лине.
Це для тебе, Україно!
Гарна путь, славна путь –
Українські діти йдуть!
Ведучий. Але найбільше багатство нашої держави - це діти. Ви зміцнюєте нашу державу - Україну, робите її ще багатшою.
Ведучий.
Ми є діти українські - хлопці і дівчата.
Рідний край наш - Україна, велика й багата.
Про твої роздоли і про нашу мову
На білому світі є різні країни,
Де ріки, ліси і лани.
Та тільки одна на землі - Україна,
А ми - її доньки й сини.
Усюди є небо, і зорі скрізь сяють.
І квіти усюди ростуть.
Та тільки одну Батьківщину ми маєм.
Її Україною звуть.
Ведучий
Колись давно столицю заснували
Кий, Щек, Хорив та Либідь, їх сестра.
Мій, Києве, ти місто старовинне,
Ведучий
Наш Київ розіслався
На горах над Дніпром,
Садами заквітчався,
Мов дівчина вінком.
Його побудували
Брати, батьки, діди.
І славно захищали
Від лютої біди...
Краси утілення та вічного добра
Ведучий.
Я
з того краю, де ростуть смереки.
Я з того краю, де живуть лелеки,
Я з того краю, де сопілка грає,
Я з того краю, де журби немає.
Я з того краю, де росте калина,
Мій рідний краю, я - твоя дитина.
Ведучий.
Україна… Рідний край… Золота чарівна сторона. Скільки ніжних, лагідних слів
придумали люди, щоб висловити свою гарячу любов до краю, де народилися і
живуть. З давніх - давен линули по світу слова про Україну, про її
щирий, веселий і працьовитий народ, про лани широкополі, і Дніпро, і кручі, гаї
зелені.
Ведучий.
Ти чуєш, як шумить Дніпро,
Як лине пісня солов"їна?
То все на щастя, на добро,
То наша рідна Україна.
Не згасла праведна зоря,
Не впала правда на коліна.
У кожній думі Кобзаря
Живе могутня Україна.
В боях щербили ми шаблі
І воскресали на руїнах.
По всій землі, святій землі
Гриміла славна Україна.
І слава Хортиці гучна,
І Берестечка кров невинна
– То все вона, для всіх одна,
То наша вільна Україна.
Тут все твоє - степи, гаї,
У небі туга журавлина.
Нехай повік в душі твоїй
Не згасне наша Україна.
Ведучий
Село...
і серце
одпочине.
Село на
нашій Україні —
Неначе
писанка, село,
Зеленим
гаєм поросло.
Цвітуть
сади, біліють хати...
Так писав про
село Тарас Григорович Шевченко в поемі «Княжна».
Ведучий
Я люблю
свою хату,
І
подвір'я, й садок,
Де і сонця
багато,
І в жару холодок.
Тихо й затишно квіти
Коло хати цвітуть.
І невтомно все літо
Бджоли в цвіті гудуть.
Все для мене тут рідне:
Стіни білі, як сніг,
І віконце привітне,
І дубовий поріг?
Рідна казка про гнома,
Рідна
стежка і сад.
Всюди
добре, а вдома
Краще,
кажуть, стократ.
Ведучий.
Мені над усе більш нічого не треба:
Домівка матусі, волошки в житах,
Вишневий світанок, полив’яне небо,
І сиза роса на траві при шляхах.
Таке все тут миле, доступне і гідне;
Високі тополі і тихе село…
Таке сокровенне, насущне і рідне,
Воно в мою душу навіки вросло.
Корали калини і мамині очі,
І доля - з лелечого наче крила…
Я більшого щастя на світі не хочу
Ведучий.
Люди говорять: "Без
калини нема України!" І це вірно, бо росте вона біля кожної оселі, дає
радість і заспокоює в горі, зберігає пам'ять. Калина - вірна супутниця людини протягом усього життя. Досі існує
повір'я: якщо вирізати з калини сопілку, то в сім'ї з'явиться продовжувач роду
- син. "Любуйся калиною, коли цвіте, а дитиною, коли росте..."
Ведучий.
Калину і
до столу подавали,
Весільні
короваї прикрашали.
Як символ
долі, щастя і краси,
І чистої
дівочої коси.
ЇЇ
вплітали у вінок дівчата,
Садили
кущ калини коло хати:
Очистить
повітря навесні
І
знадобиться у зимові дні.
Бо чай з
калини - ліки від застуди.
Шанують
цю красуню пишну люди
І лагідно
калинонькою звуть,
Цілющий
чай і сік з калини п’ють.
Не ламай
калину коло хати,
Бо вона заплаче, наче мати,
І впадуть на трави на шовкові
Серця сльози колискові
Не ламай калину, не ламай калину,
Бо вона в житті єдина.
Не ламай калину, не ламай калину.
Ведучий.
Споконвіку
українці кохалися у квітах. Їх завжди сіяли біля хати, у дворі, на
городі. Мальви навшпиньки тяглися аж до стріхи, сині левкої вилися-кучерявилися
по тину, пишні жоржини перехиляли голівки ген за тин, ніби віталися з
подорожніми.
Що скаже свіжих квітів жмутик?
Про що їх мова непроста?
Верба - одвертість,айстра - смуток,
Лілея біла - чистота.
Конвалія - любов таємна,
Мак - юний цвіт, що не згаса,
Лавр - завжди успіх, слава певна,
А мальва - холодність, краса.
Дзвіночок польовий - то вдячність,
Троянда - то любов свята.
Нарцис - то горда необачність,
Волошка - ніжність, простота.
Ми любим квіти дарувати,
Й коли настане слушний час,
Все те, що хочемо сказати,
Букетик висловить за нас.
Ведучий.
Рідний край… Він починається від
батьківського порога, стежини, стрункої тополі, твоїх воріт з барвінку, який
ніжно стелиться по садочку. Найсвятішими
для кожного з нас є слова: Україна, Батьківщина. Адже Батьківщина - це не тільки Україна, а й рідна
домівка і те місце, де ти народився і виріс, де минули найкращі роки твого
життя.
Ведучий.
Це роботящі руки наших прабабусь, бабусь які в тяжкі роки підняли
до життя нашу землю, вмили її гіркою сльозою, засіяли молодим життям. Як
сказав поет:
Орали землю, сіяли жита.
Рушали в бій до змієвого валу.
І нива пращурів – земля свята,
Сто сотень поколінь нагодувала
Велика і прекрасна наша земля. Кожна доріжка, деревце, колосок, квітка, травинка- невід'ємна
частина її природи, її
багатства і краси, без яких
нам не прожити.
Ведучий. З хлібом приходили сусіди і родичі вітати з новонародженим.
Хлібом і сіллю зустрічали і проводжали гостей. Житнім зерном обсипали молодих,
які йшли до шлюбу, казали: «Сип
жито, щоб довго в парі жити, і не сип пшеницю, бо буде вдовиця» Хліб шанували і
берегли. Впаде окраєць на землю - підбери, поцілуй, обтруси і з»їж. Так слід було чинити за
народним етикетом. Крихти не викидали, а, зібравши рукою, з»їдали. Хліб у
народних уявленнях здавна став символом добробуту, гостинності, щедрості.
Небеса блакитні сяють з глибини,
А пшеничні й житні мерехтять лани.
Образ цей не зблідне, хоч.минуть жнива.
Це знамено рідне - злото й синява
Ведучий.
Понад річкою місток
Виріс із семи стрічок.
Та по ньому не піду,
Бо ще в воду упаду.
(Веселка)
Ведучий
Хмарина тінню вкрила дерева у ліску,
Веселка опустила відерця у ріку.
Коромислом барвистим зігнулася від них,
Сяйнула в хвилях чистих, на берегах крутих.
Взяла вона водиці, і в полі край села
І жито, і пшеницю з відерець полила.
Ведучий
Ой ти,
ненька-Україна,
Я тебе кохаю,
В свiтi кращої країни
Не шукаю.
Чорне море, жовте поле,
Зеленi Карпати,
I не зможу я нiколи
Iншу покохати
Україна наша багата на Карпати…
Ведучий.
Україна... Золота, чарівна
сторона.
Земля рясно уквітчана,
зеленню закосичена. Скільки ніжних
поетичних слів придумали люди, щоб висловити гарячу любов до краю, де
народилися й живуть!
Щоб лиш Україна міцніла й цвіла. (
побажання Україні пишуть)
(перегляд відео про Україну, та перегляд шкільної презентації)
(наперед розфарбований прапор України)
Ведучий.
Кожна країна світу обов’язково має свої символи. Кольори символів давали
народу любов до природи, яку він бачив сам у жовтому і лазуровому кольорі: золотистий степ, синє небо, синє
море, ріки з жовтим очеретом і рудими скелями. Символами України є чисте
небо – символ миру та пшеничне поле – символ достатку.
Символіка – своєрідна візитна картка країна, вона ніби представляє її, підтверджує своє існування. З глибини віків дійшла до нас ось така легенда. Жила собі жінка. І мала вона трьох синів. Сини зростали чесними, сміливими, дуже любили свою неньку і готові були віддати за неї своє життя. Виросли сини і розійшлися по світах, прославляючи свою матір. Найстаршому мати подарувала на згадку про себе золоту корону з трьома промінцями. Корона зігрівала людей, вела вперед. За цю трипроменеву корону люди дали першому синові ім'я Тризуб.
Середньому сину дала в дорогу блакитно - жовтий одяг. Сміливий і сильний син був середній, і прославив свою матір добрими звитяжними вчинками. Люди запам`ятали його і назвали Прапором. А найменший син отримав у дарунок від матері соловейків голос. І де б він не був, усюди лунала його дзвінка урочиста пісня, за цей голос і величний спів люди дали йому ім'я Гімн. Так і донині по всьому світу золотий тризуб, синьо-жовтий прапор і урочистий гімн прославляють рідну неньку – Україну.
( на завершення заходу дітям пропонується скласти орігами «Голуб миру» та кожній дитині приклеїти на прапорі, по колу.)
Ведучий.
ЛЮБІТЬ
УКРАЇНУ
Любіть
Україну, як сонце
Як
вітер, і трави, і воду.
В годину щасливу
і в радісну мить,
Любіть
у годину негоди!
Любіть
Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну.
Красу
її вічно живу і нову
І
мову її солов'їну.
Між братніх народів, мов садом рясним,
Сіяє вона над віками,
Любіть Україну всім серцем своїм,
І всіми своїми ділами.
В.Сосюра.
Стою
струнко й урочисто, коли звучить
гімн моєї держави
Бібліотекар Несватківського НВК
Цалко Н.М.
Мета. Поглибити
знання учасників про символи України, ознайомити з історією створення гімну,
його авторами, виховувати повагу до символів Української
держави.
Обладнання. Конституція
України, на плакатах зображення герба України, прапора, книжка «Ще не вмерла Україна»
(Павло Чубинський, Київ, 1991 рік, видання
«Українська муза»).
Ведучий:
У нашого народу на його землі глибоке
тисячолітнє коріння. Українці, як і
інші народи, пройшли довгий шлях розвитку, що зафіксувався в усіх сферах
життя - культурі, мові, побуті. Україна може пишатися своєю древньою величною
історією.
Ведуча: Ми
живемо на чудовій і мальовничій землі – на нашій славній Україні. Тут жили наші
прадіди, діди, тут живуть наші батьки – тут корінь роду українського, що сягає
сивої давнини. І де б ми не були, скрізь відчуваємо поклик рідної землі.
Учасник : Україна моя починається
Там, де туга моя кінчається,
Край дороги, як пісня чарівна,
Починається Україна.
Україна моя починається
Там, де доля моя усміхається,
І, як небо. Як даль солов᾽їна,
Не кінчається Україна.
Учасник: Ми – з українського роду,
Де зранку сонечко встає
І де степи твої безкраї,
А небо – чисте, голубе.
У нас пшениця сонцем сяє,
І жайвір в небесах співає,
Шумлять задумливо жита –
То Україна золота.
Відео про Україну
Ведучий: Для кожного народу дорога
його мова, а нам, українцям, найближча до серця – українська. Вона співуча і
багата.
Ведуча: Найбільше і найдорожче добро
в кожного народу – це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата
скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум,
досвід, почування. Мову нашу називають піснею солов᾽їною, дивом калиновим,
чарами барвінковими.
Учасник: Із слова починається людина,
Із мови починається мій рід,
Ласкава, мамина, єдина,
Щебече соловейком на весь світ.
Бентежна, ясна, калинова.
Не випита, не вибрана до дна.
Моя українська, свята наша мова
Бринить, як бандури струна.
Учасник: Боже, Отче милостивий,
Ти нам дав ту мову красну,
Поміж мовами найкращу,
Нашу рідну, нашу власну.
Тою мовою співала
Нам, маленьким, наша мати.
Тою мовою навчала
Тебе, Боже, прославляти.
Тою мовою ми можем
Величатись перед світом,
Бо між мовами ця мова,
Мов троянда поміж цвітом
Відео про мову
Ведучий:
Якось Господь
Бог вирішив
наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність і красу, угорці -
любов до господарювання, німці - дисципліну і порядок, росіяни - владність,
поляки - здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики... Обдарувавши
всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону і раптом побачив у куточку дівчину.
Вона була боса, одягнута у вишиванку, руса коса переплетена синьою стрічкою, на
голові мала вінок із червоної калини.
- Хто ти? Чого плачеш? - запитав Господь.
- Я - Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж. Брати
мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів і сиріт, у своїй хаті
немає правди й волі.
- Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти роздав. Як же
допомогти тобі?
Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її.
-Є в мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це - пісня.
Узяла дівчина-Україна дарунок і міцно притиснула його до серця. Поклонилася
низенько Всевишньому і з ясним обличчям і вірою понесла пісню в народ.
Ведуча: Найціннішою та найдорожчою піснею для українців є
державний гімн України. Гімн -
величава пісня, виконання якої пов’язане із урочистостями, офіційними
державними заходами, військовими парадами, політичними подіями. Державні і
національні гімни утверджують усталене традицією почуття єдності і самобутності
народу. Це ті слова та музика, які змушують кожного з нас підніматися при
перших же акордах, з трепетом у душі слухати мелодію, яка кличе до високого і
світлого.
Ведучий: Автором слів державного гімну є Павло Чубинський. Народився Павло Чубинський 27 січня 1839 року в
Борисполі поблизу Києва. У
Петербурзі здобув юридичну освіту. Своє життя Чубинський пов'язав із вивченням народного побуту, збиранням і дослідженням
українського фольклору. За наукові праці був удостоєний високих нагород.
Визнання заслуг Чубинського в галузі народознавства супроводжувалось переслідуванням його як українського патріота, який мав сміливість демонструвати свою любов
до України, її мови, культури. Своєю
збірочкою поезій «Сопілка», виданою під псевдонімом Павлусь Чубинський, засвідчив свої симпатії до художнього слова, вболівання за його долю.
Та найяскравішим виявом патріотичних почуттів
автора було створення вірша «Ще не вмерла Україна», за що поет поплатився засланням в
Архангельську губернію. Чубинський сім
літ був відірваний від України, «карався, мучився, але не каявся». Ні постійні
переслідування уряду, ні заслання не змогли охолодити його відданості Україні.
Ведуча: Автором музики державного
гімну являється Михайло Вербицький. Михайло Вербицький – священник, композитор - автор
музики до українського національного гімну “Ще не
вмерла Україна”
Народився 4
березня 1815 року у селі Улючі за 24 км від Сянока в родині
священника.
Його батько помер, коли Михайлові було тільки 10 років.
Ним заопікувався його родич, Єпископ Перемишльський Іван Снігурський.
Спочатку разом з братом Володиславом він вчився в гімназії, а згодом у ліцеї.
Музичну освіту Михайло здобув цу дяківській школі у Перемишлі (офіційна назва
школи – Дяко-Учительський інститут). Оскільки мав гарний голос, то співав у
славетному кафедральному хорі Собору Івана Хрестителя.
За його словами, дяківська школа була для нього консерваторією в мініатюрі, а
каеудральний хор дорівнював добрій опері – так гарно співали. У хорі плекали
культ композитора Дмитра Бортнянського, якого М.Вербицький назвав «українським
Моцартом», та й рід Бортнянського своїм коренем сягає Лемківщини.
Ведучий: У 1833 році Михайло вступає до духовної семінарії у
Львові. Тут він починає серйозно займатися музикою, опановує техніку гри на
гітарі, яка стала його улюбленим
інструментом, а згодом він створює підручник для навчання гри на гітарі, пише
п’єси для цього інструмента. Однак через матеріальні нестатки М . Вербицький
був змушений двічі залишити семінарію. З Божої ласки йому вдалося закінчити цей
духовний заклад і стати священиком. У 1852 році одержав парафію в селі Млинах
Яворівського повіту, де він служив Богові і людям аж до смерті, що сталося в
1970 році. Ще й досі чудом збереглася та деревяна церковця (а їй уже з літ
вийшло), в
якій отець Михайло своїм чудовим голосом відправляв Святу Літургію, а
млинівські парафіяни горнулися свого пароха, любили й шанували його, бо був він
священиком за покликанням.
Захоплення музикою не згасало в ньому. Будучи священиком, він писав Літургійні
композиції, які ще й тепер співає уся наша Галичина. І які літургійні шедеври
створив він! “Єдинородний Сине”, “Святий Боже”, велично-пафосне “Алилуя”, яке в
народі називають козацьким, “Отче наш”, причасний “Хваліте Господа з небес”,
“Ангел вопі-яще” та інші.
Ведуча:
Писав М. Вербицький і світську музику. Він автор багатьох музичних творів на
народні мелодії, полонезів, вальсів, вступів до вистав. Він дав музичне життя
поезії місцевих поетів, зокрема, М. Шашкевича, Ю. Федьковича та І. Чушалевича і
все це творив він на селі, де до кінця свого життя не мав піаніно, а використовував
тільки стару фісгармонію. Своєю кантатою “Заповіт” (“Завіщаніє”) на слова
Тараса Шевченка М. Вербицький відкриває нову епоху в розвитку хорової музики в
Галичині. Цей прекрасний музичний твір оригінальний за своєю структурою: він
призначений для соліста, двох хорів — мішаного і чоловічого та симфонічного
оркестру. Ця кантата вперше була виконана на Шевченківському концерті у Львові
у 1868 році.
Ведучий:
Михайло Вербицький —автор
музики до українського національного гімну “Ще не
вмерла Україна”. У кожного з нас своя доля. Так і у пісні. Ось короткий
життєпис цього національного гімну.
Початок 60-х років ХІХ століття характеризується пожвавленням духовного життя в
Галичині, зокрема польська молодь була пройнята патріотичним піднесенням. Вони
носили “рогатувки”,“польські чобітки”,емблеми із зображенням орла білий орел на
червоному фоні, співали на своїх зібраннях бойову пісню
польських повстанців. Не відставали від поляків й
українські студенти та гімназисти. Вони виявляли свій
патріотизм такими атрибутами, як: червоні гарасівки, вишивані сорочки, козацькі
шапки..., а от бойової патріотичної пісні не було. Гімн “Руської ради” з 1848
року “Мир вам, браття, всім приносим” не мав того революційного пафосу, якого
так прагнула молодь.
Ведуча: І ось у львівському журналі “Мета”
№ 4,1863 рік, появився патріотичний вірш поета з Бориспіля поблизу Києва —
Павла Чубинського — “Ще не вмерла Україна”.
Цей вірш припав М. Вербицькому до вподоби
як своїм високопатріотичним змістом, так і легкістю форми. Спочатку М. Вербицький
представив цю пісню як солоспів і сам виконав її на сходинах
гімназійної “Громади” в Перемишлі. А щоб усі члени “Громади” могли цю
патріотичну пісню бадьоро співати, то він зробив з неї хорову композицію. Урочисто
виконали цей хоровий твір уперше в Перемишлі в день празника
Св. Івана Хрестителя — 1-го липня 1864 року. На концерті був присутній
старенький уже єпископ Тома Полянський. З глибокою побожністю
він поблагословив і композитора, і його твір на слова Павла Чубинського —
поблагословив у Княжгороді над Сяном. Була це знаменна
подія. Ця патріотична пісня немов веселка поєднала наддніпрянців із галичанами:
“Заспіває наш брат за Дунаєм або під Полтавою, а ві Львові і в Бескидах голос лунає. Застогне Галицька Русь під Карпатами, а понад Дніпром у
людейсерце болить.” — так писав 1863 року Пантелеймон Куліш у листі до
редактора Львівської газети “Слово”.
Ведучий:
У Львові пісню “Ще не вмерла Україна” вперше у хоровому опрацюванні виконали на
концерті, присвяченому відкриттю українського театру в новозбудованому “Народному домі”.
Надруковано текст цієї пісні з нотами вперше у Львові в 1885 році у збірнику
пісень під назвою “Кобзар”.
Ведуча:
Починаючи з 1860-х років «Ще не вмерла...» стала поширюватись — спочатку на
західноукраїнських землях, а потім і на Наддніпрянщині та в країнах поселення
українців за межами рідної землі (Канада, США, Австралія, Бразилія). Нотний
текст уперше побачив світ 1885 року в львівській пісенній збірці «Кобзар» і
одразу став поширюватися в численних копіях.
Ведучий:
В одному з ранніх фольклорних видань, «Руському співаннику», що його випустив
Кость Паньківський 1888 року у Львові, поетичний текст мав двадцять рядків (без
повторів-приспівів). Гімн тривалий час поширювався за різними списками, не був
остаточно відредагований, і досі має багато різночитань. Суворе «вороги»
замінено на «воріженьки» (така «зменшена» форма питомо негативного поняття —
унікальне явище для світової лексикології). Врешті канонічним стало виконання
не всього тексту гімну, а першої та другої строфи із приспівом, який
повторюється. Саме ці строфи гімну були вперше записані на платівку 1910 року.
Ведуча:
У січні 1918 року почалося відродження гімну. Слова і музика стали з'являтися у
багатьох виданнях — у Львові, Києві, Відні, Берліні, українською і в перекладі
англійською, німецькою та іншими мовами. Функцію національного гімну пісня «Ще
не вмерла...» виконувала протягом недовгого часу існування Української держави.
Його виконували хорові колективи й духові оркестри з нагоди відкриття
університетів у Києві (1918) та Кам'янці-Подільському (1918), урочистої
зустрічі іноземних послів та делегацій. Як гімн пісню використовували й інші
українські державні утворення. Однак державне затвердження вона отримала лише 1
січня 1939 року — як офіційний гімн Карпатської України, i цим було підкреслено
традиції державності України. З падінням Карпатської України гімн «Ще не
вмерла...» був заборонений угорським урядом. Так само понад сімдесят років він був заборонений в Радянській
Україні.
Ведучий: Минали роки... Пісня “Ще не вмерла Україна”
розправляла крила — спочатку над Дністром, а потім над Дніпром. Вона стала
українським національним гимном, а тепер у незалежній Україні — Державним
Гимном України. Творцем цієї величної мелодії Українського Гимну був отець
Михайло Вербицький — уже минуло йому 190 років від дня народження.
Багатогранний талант Михайла Вербицького розвивався і розцвів у лоні
української Церкви в Перемишлі.
Власне, Перемишль став осередком української хорової музики в Галичині.
Катедральний хор Собору Івана Хрестителя, славетна дяківська школа, гімназійне
товариство “Громада” — ось те цілюще джерело, з якого черпав натхнення і снагу
до праці .
Михайло Вербицький. Він до кінця свого життя служив двом великим силам нашого
духовного життя — молитві і пісні — служив самовіддано, одержимо і повсякчас.
( учасник читає гімн України)
Ведуча: Є в Києві священна
адреса, яку повинен знати кожен українець,— вулиця Велика Васильківська, 106,
де колись під номером 122 стояв будинок купця Лазарева, в якому жив
український поет, етнограф і фольклорист Павло Чубинський і у вересні
1862 року написав слова пісні «Ще не вмерла України і слава,
і воля». Сталося це, як згадує земляк і побратим поета Леонід
Білецький, так: «На одній із вечірок громадян із сербами в тому домі,
де квартирував і Павло Платонович, співали хорову сербську пісню...
Чубинському дуже сподобалася ця пісня. Він раптом зник, а згодом вийшов зі
своєї кімнати з написаною ним піснею «Ще не вмерла України
і слава, і воля» на мотив сербської пісні. Тут же під орудою
Павла Платоновича хор розучив цю нову пісню в спільному піднесенні,
і вона пішла добре.
Ведучий:
А через
рік у далекому галицькому селі Млини коло давнього українського міста
Перемишля (тепер на території Польщі) композитор о. Михайло Вербицький
написав музику на слова Чубинського. І злинула ця горда пісня
на крилах величної мелодії, і об’єднала українців єдиною священною
метою.
Ведуча:
У двадцятих роках М.Вербицькому на його могилі поставлено пам’ятник, який у
своїй верхній частині по боках нагадував два нерозквітлі бутони, які
символізували, видно, що не до кінця розквітнув талант композитора. На
цементній оправі пам’ятника вибито прізвище і роки життя Михайла Вербицького.
Згодом дописали: “Автору гімну України”.
Усілякі лихоліття, що знищили стільки пам’яток нашої культури, не торкнулися
автографа автора музики. Рукописний текст цього твору (слова і музика)
зберігається у рукописному відділі Наукової бібліотеки імені В.Стефаника АН
України. Рукою композитора В.Матюка на першій сторінці написано: “Манускрипт
Михайла Вербицького. На пам’ятку і до переховання в бібліотеці передаю
хвальному товариству “Станіславівський Боян”. Зіставлення тексту, опублікованого
в “Меті”, з рукописом М.Вербицького,
засвідчує, що вони тотожні.
Цікаво зазначити: первісну музику М.Вербицький написав для солоспіву в
супроводі гітари, а вже згодом розробив її для хору. Мелодія пісні, зафіксована
в рукопису, загалом збігається з пізнішим хоровим аранжуванням.
Як бачимо, спочатку “Ще не вмерла Україна” існувала як вірш, що виник на
Наддніпрянській Україні, а піснею-гімном став у Галичині, де вже були певні
традиції створення й побутування патріотичних пісень. На тлі галицьких
пісень-гімнів “Ще не вмерла Україна“ вирізняється широтою осмислення історичної
долі народу, проникливістю погляду на перспективи його духовного відродження.
Утверджувана піснею віра у національне визволення й культурне піднесення народу
обабіч кордонів, заклик стати в бій кривавий від “Сяну до Дону”, висловлене в
гімні сподівання, що пісня волі “За Карпати відіб’ється, загомонить степами,
України слава стане поміж народами” передвіщали прийдешні світлі часи
воскресіння народу.
Саме як національний гімн “Ще не вмерла Україна“ визнавався І.Франком, Лесею
Українкою, трудовими українськими громадами в різних куточках світу. Особливо
широко вживали цей гімн через те, що його авторами були наддніпрянець і
галичанин – це підкреслювало соборність українських земель. Як державний, його
законодавчо закріплено ухвалою сейму Карпатської України (1939).
Спрямована в майбутнє, головна пісня українського народу утверджує його волю
віддати все за “нашу свободу”. Саме цією спрямованістю в майбутнє, саме завдяки
своєму визвольному пафосові пісня пустила, глибоке коріння у національну
свідомість українців обох частин України, особливо в період створення
Української Народної Республіки, коли вона виконувала функції
загальнонаціонального гімну.
Пісня-гімн вийшла за рамки української поезії. На початку ХХ століття її
переклали на кілька іноземних мов, зокрема на німецьку. Відомі два видання, де
“Ще не вмерла Україна“ подано в перекладах двох поетів – українця Остапа Грицая
(“Пісні України”, Київ, 1918) та німкені Анни Шарлотти Вуцької (Лейпціг, 1919).
Перше видання містить тексти і ноти пісень, друге – лише переклади. Першому
судилося разом з Державною хоровою капелою О.Кошиця об’їхати багато країн…
Всі найбільші свята українського народу, як День Соборності України чи день
народження Тараса Шевченка, закінчуються урочистим виконанням цього Гімну.
3 17 вересня 1991 року Українське радіо розпочинає свої передачі виконанням
пісні-гімну “Ще не вмерла Україна“, а 5 грудня того ж року вона вперше офіційно
зазвучала урочисто на засіданні Верховної Ради України, присвяченому підсумкам
Всеукраїнського референдуму та виборам Президента нашої держави у виконанні
уславленого хору ім. Г.Верьовки під керівництвом А.Авдієвського. Так Гімн,
створений двома синами розділеної Імперіями України, повернувся до пісенної
скарбниці народу…
Ведучий:
- Чи зустрічалися коли-небудь особисто Чубинський і Вербицький?
- Ні, не зустрічалися. Але у 1874 році у Чубинського гостювала група галичан, і
вони співали йому «Ще не вмерла...» на музику Вербицького...
- Доводилося читати, що цю музику Вербицький писав насамперед для сольного
виконання під гітару...
Ведуча:
За життя М.
Вербицький напевно не знав, що таким популярним стане його твір. Він хотів
бачити Україну єдиною державою, а не поділеною на Східну і Західну.
Ведучий: 6 березня 2003 року Верховна Рада України
повернулась до історичного тексту Чубинського й затвердила його як
державний гімн. Так національний гімн Чубинського-Вербицького об’єднав усю
Україну
Ведуча: У березні 2015 року виповнюється 200 років від дня
народження Михайла Вербицького та 150 років із часу першого публічного виконання
національного гімну.
Відповідний указ підписав Президент
України 12 січня цього року, повідомляє:
"З метою належного відзначення у 2015 році
200-річчя від дня народження автора музики Державного Гімну України Михайла
Вербицького та у зв'язку з 150-ю річницею першого публічного виконання
національного гімну "Ще не вмерла України і слава, і воля...", яке відбулося
10 березня 1865 року", йдеться в
указі.
Окрім проведення всіляких урочистостей з цієї нагоди,
Кабміну доручено підготувати ювілейне друковане видання про історію створення
Державного Гімну України та життєвого шляху авторів національного гімну;
випустити нотні видання М.Вербицького, а також його музичну спадщину на
компакт-дисках. Також буде викарбувана та введена в обіг ювілейна монета,
випущена поштова марка і конверт на відзнаку 200-річчя від дня народження
Михайла Вербицького.
Ведучий:
Наразі
державний Гімн є гордістю нашої держави. І хоча він не претендує на роль
найстарішого гімну в світі, втім вельми гідно виглядає поруч із такими
славетними мелодіями, як французький чи британський.
Ведуча:
В міжнародній практиці склався також особливий порядок поводження під
час церемонії підняття та спуску Державного Прапора. Всі присутні повинні
стояти струнко обличчям до прапора (в ряді країн - поклавши праву руку на
серце). Військовослужбовці при цьому віддають честь; чоловіки знімають головні
убори. Анало-гічним є порядок поводження під час виконання державного гімну,
при чому всі присутні повинні стояти обличчям в напрямку звучання гімну.
Ведучий:
Завдання кожного
справжнього громадянина України - знати, поважати
символи своєї держави, не дозволяти глумитися над ними, гордитися тим,
що ми живемо у вільній державі, маємо свої символи, закони, свою мову і культуру.
Стій струнко, коли звучить гімн твоєї
держави, і будеш називатися справжнім її сином!!!
(
звучить гімн України)
Захід
закінчується.
( Презентація додається)
«Не погасити пам’яті вогонь»
Бібліотекар
Несватківського НВК
Цалко Н.М.
Мета. Виховувати в
учнів любов до рідної землі, до незалежної держави. Формувати патріотичні
почуття гордості за старше покоління, повагу до учасників Великої Вітчизняної
війни, сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї держави,берегти її
традиції, вболівати за майбутнє країни.
1-й ведучий:
У день
голубого квітучого маю,
До тебе, людино, звертаюсь, волаю…
Залиш на хвилину щоденні турботи,
І з нами побудь у
великій скорботі
Згадай чоловіка, товариша, брата,
Дружину,
сестру чи посивілу матір
Усіх хто кував
перемогу й загинув
За тебе, за
мене , за всю Україну
2-й
ведучий: Чимало свят дарує нам весна,
Як в рідний дім
повернення з дороги.
Та є найбільш
хвилюючим для нас
Величне свято
Перемоги.
Це свято не
затьмариться в віках.
В цей день
нестимуть люди завжди квіти,
Не обміліє
пам’яті ріка –
В серцях нащадків буде вічно
жити…
1-й ведучий:
Доземно вклонімося нині живим, хто проніс через війну
любов до своєї Батьківщини, бажання бачити рідну землю квітучою та заможною. Ми
, зібралися тут, щоб відзначити 70- річницю Перемоги.
2-й ведучий: Сьогодні ми святкуємо річницю Дня Перемоги
над фашизмом у Другій світовій війні. Дорогою ціною заплатив український народ
у найстрашнішій за всю світову історію війні 1941-1945 років.
1-й ведучий: Вже минуло
цілих 70- років з тієї травневої ночі, коли замовкли останні постріли гармат,
настала тиша, прийшов мир, довгожданий, вистражданий,оплачений найвищою ціною,
ціною крові і сліз.
Все далі
відходять грізні і важкі роки Великої Вітчизняної
війни, але не
згасає пам’ять про тих хто віддав своє життя і захистив рідну землю від
ворогів. Пройшов довгий час, 70- років,
так сталося що в нашому селі більш нема кого запрошувати на наші зустрічі,
але ми згадаємо сивочолих ветеранів словом.
Учень
Скотилася сльоза у ветерана
І в серці заболіла давня рана,
Згадались друзі, що травою вкриті…
Стає все менше їх на білім світі.
Начищені всі ордени й медалі
Це звіти їхні, радощі й печалі
Це та епоха, ті болючі рани…
УклінВамсивочоліветерани. Весна встеляє квітами дороги,-
Вже всі дерева квітнуть, як розмай,
В день незабутній Перемоги
Ми квіти кидаєм під ноги
Бійцям, що мир несли в наш край.
Не бійтесь люди теплих слів,
Для наших посивілих ветеранів,
Нехай і їм тепліше стане,
І в серці стихне давній біль.
Не бійтесь, люди теплих справ
Для наших сивочолих ветеранів…
2-й ведучий:
Роки
наші швидко пролітають
Наші діти швидко підростають
І на зброю
замінили всі книжки
Вже до строю стали юні хлопчаки…
1-й
ведучий:
Так само молодим юнаком на фронт потрапив Цезар
Селівестрович Расковинський. Він уродженець нашої малої Батьківщини, що на
Житомирщині, нашого славного Полісся, а загинув за звільнення Кіровоградської
землі – і саме на цій землі оселилися сім҆ ї його земляків після страшної
аварії на ЧАЕС.
Учень:
Так писала фронтова газета:
Расковинський Цезар Сильвестрович – навідник знаряддя
артилерійської батареї 286-го гвардійського стрілецького полку 94-ої
гвардійської стрілецької дивізії 69-ої армії 2-го Українського фронту, гвардії сержант.
Народився 29 березня 1915 року на
хуторі Верхні Мальці села Виступовичі Овруцького району Житомирської області
України в селянській сім’ї. Українець. Член ВКП(б) з 1943 року. Закінчив
неповну середню школу. Працював трактористом в колгоспі.
Учень:
У 1938 році
покликаний в ряди Червоної Армії. У боях Великої Вітчизняної війни з 1942 року.
Бився на Сталінградському, Воронежському і 2-му Українському фронтах.
У липні 1943 року
286-й гвардійський стрілецький полк вів бій за село Шашино на північний схід
від Білгорода. 11 липня 1943 року, після могутнього артилерійського,
мінометного і авіаційного удару на бойові порядки гвардійського полку рушили
фашистські танки. Під прикриттям сталевих громад йшли психічною атакою
гітлерівські солдати.
Учень:
Танки рвалися і на
вогняні позиції артилерійської батареї, де стояло знаряддя Ц.С.
Раськовинського. Команда, постріл, і “тигр” завмер на місці. Другою, огнувши
підбиту машину, кинувся до знаряддя. Смертельно поранений командир знаряддя.
Один за іншим гинуть бойові друзі-артилеристи. Гвардії сержант Ц.С.
Раськовинський залишився один, але продовжував вести вогонь. І ось ворожий танк
буквально перед стволом гармати закутався клубами диму.
Бій продовжувався.
Ц.С. Расковинський сам підносив снаряди, сам заряджав і сам стріляв. У смерчі
вибухів стояло його знаряддя — з розжареним стовбуром, поранене, але грізне і
неприступне для ворога.
Вивергаючи
смертоносний вогонь, йшли і йшли танки гітлерівців. Але знаряддя, у якого діяв
єдиний радянський солдат, не здавалося. Гітлерівські сталеві чудовиська
виявилися безсилими проти стійкості, мужності, відваги і героїзму радянського
воїна. Перед знаряддям гвардійця-артилериста палало вже шість ворожих машин. На
цій ділянці ворог не пройшов.
Учень:
А всього за дні
липневих боїв на Курській дузі гвардії сержант Ц.С. Раськовинський підпалив 12
фашистських танків, 6 бронетранспортерів і знищив до сотні гітлерівських
солдатів.
7 грудня 1943 року Цезар Сильвестрович Раськовинський
загинув в бою в районі Нової Праги Кіровоградської області. Похований поблизу
села Григорівка Олександрійського району.
Учень:
Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 грудня 1943 року за мужність,
проявлену в битві на Курській дузі, гвардії сержантові Цезареві
Сильвестровичеві Расковинському посмертно привласнено звання Героя Радянського
Союзу.
Нагороджений орденом Леніна, орденом Вітчизняної війни
1-го ступеня, орденом Червоної Зірки, медалями.
1
ведучий: В 2000 році учні нашої школи відвідали місце поховання
Цезаря Расковинського. Поїздку організував вчитель української мови і
літератури Якимчук Микола Олександрович. Микола Олександрович погодився нам
розповісти про це…. Надамо йому слово …
Ведучий:
Іменем Цезаря Селівестровича Расковинського була
названа Виступовицька середня школа. У школі був створений чудовий музей часів
Великої Вітчизняної війни. Учнями школи була намальована картина бою Цезаря
Расковинського під Новою Прагою. Яка прикрашала стіни музею. У музеї та той час
стояв бюст Цезарю Расковинському. Але все це не збереглося до нашого часу.
Чорнобильська трагедія знищила цю пам,ятку музею. Пам҆ять про героя увіковічена і в стінах
Несватківського НВК. Пам҆ятна дошка з портретом героя – ніби нагадування про
тісний зв҆язок між Житомирщиною та Кіровоградщиною.
2-й
ведучий:
70
років щасливої тиші
Та
вривається голос в ефір –
Захистіть,
збережіть , люди, мир!
Кожен
день, кожен час пам’ятайте!
Збережіть
для нащадків життя!
Війна
далеко, але пам'ять з нами
Хоч
ветеранів мало серед нас,
Тож
дай нам Бог, йти мирними шляхами,
А
дні, що відлетіли, пам’ятать.
1-й ведучий:
Страшні сліди залишила війна. Тільки на
території України в руїни і згарища було перетворено714 міст, 28 тис. сіл. Скільки
горя, скільки страждань за цими цифрами. Сьогодні , згадуючи про
Расковинського, ми не можемо не згадати про село нашої маленької Батьківщини
Солотине - це село в якому виріс Цезар Расковинський - яке вщент було спалене ворогом. До вашої уваги
спогад Рибицької Туні – учасника війни. Ось що вона розповіла.
Спогад: «Молодих людей відправляли на примусові
роботи в Німеччину. В тому числі була і я. Попала я в місто Ебінгерм, а може
воно зараз і змінило назву. Працювала на фабриці у хазяїна. Було всього: і
доброго, і поганого,і злого , і лихого. Добре було те – що листувалися з
земляками, які були в неволі в інших містах. Землячка написала в листі, що наше
село спалили угорці, які воювали на боці Німеччини, і що вся моя сім҆я згоріла…
важко уявити мій стан, бо ледве не зійшла з розуму. Про все те, що сталося із
селом Солотине я дізналася вже від своєї сестри Катерини, коли вернулася до
рідного краю. Недалеко від села, на Лисих горах, знаходилося велике угрупування
партизан під керівництвом Федорова. Якимсь чином наші партизани дізналися, що
поблизу Солотиного буде проходити в сусіднє село Мальці угорське військо на
чолі з основними командирами. Наші вояки замінували всі ходи – виходи біля
Солотиного, які ведуть до Мальців. І от коли йшли угорці, підривається половина
взводу на чолі з головним командиром. Наші противники подумали, що це зробив
хтось із жителів села Солотине. Їхній злості і жорстокості не було меж. Людей
забирали з домівок, зганяли з городів, з вулиць, з околиць і лісу. Всього
назганяли у колгоспний хлів 65 чоловік. І підпалили хлів… Можете уявити , що це
було… Крик, сльози, плач і останні прощання… В тому зловісному сараї загинула
моя матір, сестра Олена і Марія, 4 – річний племінник, 9 – річна племінниця.
Декотрі люди зуміли вирватися з того багаття і тікали далеко… Таким чином
декотрі свідки страшної трагедії лишилися в живих… На той час, коли в селі
збирали до сараю людей, моя сестра Катря з донькою Валею і сином Леонідом (діти
були ще зовсім малі), була на роботах у житньому полі. Вона все бачила, як зганяли
людей. Тікати їй та дітям було вже нікуди… Вона сіла навшпиньки в житі і
притулила до себе діток… Коли біжить угорець ( на їх тоді казали «мадяри»),
побачив їх і став… Дивиться на Катрю, що вона труситься і коло неї діток двоє…
Катря мовчить, діти мовчать і угорець мовчить. Діти почали плакати. Коли слідом
біжить ще один угорець. Той перший розвертається і каже другому, що тут нікого
нема. І пішли в село. Що змусило зробити
так того угорця ніхто не знає і ніколи вже не дізнається.
2 ведучий: 1418 днів
і ночей ішли воїни вогненними дорогами війни. Кожен день, як рік, кожен рік, як
століття. Все витримали і перемогли. Перемогли тому, що вели війну справедливу,
Вітчизняну. Перемогли тому, що
відстоювали право на життя. Дорогою ціною дісталася нам перемога.
2-й ведучий.
9 Травня - день пам'яті і
скорботи. Вклонімося усім полеглим, схилимо голови в журбі й задумі. Покладімо
квіти до могил, в молитві пом'янімо всіх, хто не повернувся з тієї проклятої
для всього світу війни.
Вшануймо пам'ять про них хвилиною
мовчання.
( вшанування
хвилиною мовчання)
Учениця.
Вийшла в степ широкий мати
посивіла,
Виплакала очі від журби вона,
Біля квітів маку стала, заніміла,
І згадалась знову матері війна.
І почула голос сина над житами –
То зітхнула мати, то вогонь палав:
«Я прийшов до тебе, я
вернувся,мамо
Я своєю смертю смерті потоптав»
Кого
не діждались, хто рідний і милий
І в
пам’ять обпалену тиш заповзла
Воєнні
могили, високі могили
Завжди
біля вас материнська сльоза.
Ота
сльоза ніколи не зітреться,
Що
в правді нашій по чужій вині
Лишила
Батьківщина коло серця
Своїх
синів, загиблих на війні.
Вони ішли заради Перемоги
Бажаючи
угледіть край війни,
Але
в диму губилися дороги
І додавалось людям сивини.
2 ведучий: Ніщо не віщувало біди. Настав мир – здобутий нашими дідами
– прадідами. І хто б міг подумати, що через 70 – років мирне небо України буде
затьмарене воєнними подіями на сході України. І вже сини та внуки героїв
Великої вітчизняної війни відстоюють мир на нашій землі. Багато випускників
нашої школи та жителів села є учасниками АТО. Згадаймо поіменно наших
захисників: Іванник Володимир, Харченко Василь, Харченко Михайло, Гриневич
Олександр, Литвин Олександр, Тукало Леонід, Чернишенко Сергій, Величко Юрій,
Шеремет Сергій, Бібко Дмитро, Бібко Олексій, Жаботинський Олег, Лазутін Роман.
Це вони зараз захищають кордони нашої України.
Нехай ці наші сини та онуки повертаються живими до рідних осель.
Відео Бобул." Нехай тобі розкаже дощ"
1-ведучий:
Хай
стане світ сильнішим у стократ,
Хай
над землею мирне небо буде.
Війна,
це попередження, набат
Його
уроків людство не забуде.
Вітаємо
зі святом ще раз щиро!
Живіть
здорові в щасті і теплі.
Бажаємо
любові, світла й миру
На
нашій рідній і святій землі!!!!
2-ведучий:Ми хочем без воєн жити,
Хай буде мир на
всій землі.
За мир, щоб
сміятись!
За мир, щоб
трудитись!
За мир, щоб
троянди цвіли!
Вірш «Україні» написний в 1980 році, Нестора Цимбала зачитає Безпалько Наталія.
Поет проживав в нашому селі і залишив після себе чудові вірші.
Пісня «ПЕРЕМОГА, СВЯТА ПЕРЕМОГА!»
«Ми до тебе, казко,
в гості завітали»
Бібліотекар
Несватківського НВК
Цалко Н.М.
Мета: Розкрити роль казки у
розвитку особистості. Розширювати світогляд учнів. Вчити дітей розуміти
моральний зміст казки. Розвивати творчі здібності дітей, зв`язне мовлення,
поповнювати словниковий запас дітей. Виховувати доброзичливе ставлення один до
одного, читацькі інтереси.
Ка́зка — це вид художньої прози, що
походить від народних переказів, порівняно коротка розповідь про фантастичні
події та персонажів, такі, як феї, гноми, велетні тощо. Слід відрізняти казку
від байки.
Один з
основних жанрів народної творчості, епічний,
переважно прозаїчний твір чарівного, авантюрного чи побутового характеру усного
походження з настановою на вигадку.
У Європі
існувала довга усна традиція, пов'язана з казкою, що привернула значну
цікавість етноантропології. Крім того,
чимало авторів збирали традиційні казки чи створювали нові казки на основі
традиційних. Серед таких письменників слід згадати Шарля Перро (Франція), братів Грімм (Німеччина), Івана Франка (Україна) (а також цілий ряд українських
учених XIX ст.: Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський,
1. Відгадайте казкові загадки від
Любі
діти, коли йшла,
По дорозі це знайшла.
Це хатинка невеличка,
Ми у казці…. (“Рукавичка”)
Від
цієї булави
Змій позбувся голови.
Прагне хлопчик буть хоч трошки
Схожим на …. (“Котигорошка “)
Хто
до нас прийшов на свято,
Вередливий та пихатий?
Вередлива то коза
Ми у казці …. (“ Дереза”)
Хто
на гусячих крилятах
Прилетів до мами й тата,
Був міцний. Бо їв кулешик.
Це відомий всім …. (“ Телесик”)
На
голову глечик лисиця наділа,
Мерщій до річки поспішила,
Скоріше глечика сварити, у річці жартуна втопити.
І не подумала лисиця.
Що і сама може втопиться. (“ Лисиця і глечик”)
Сидить
півник на печі.
Їсть смачненькі калачі.
Тут лисичка прибігає.
Мерщій півника хапає.
Біжить котик рятувати,
В лисиці півника забрати. (“ Котик і півник”)
Знайшов
півник колосок,
Змолов борошна мішок.
Спік негайно у печі
Пиріжки та калачі.
Мишенят не пригощав,
Бо жоден з них не помагав. (“ Колосок”)
2. А зараз хочеться перевірити, чи добре ви запам’ятали пісні та
притчі наших героїв.
–
Яку пісеньку співав Колобок?
– Яку пісеньку співала мама-коза, коли поверталася з лісу додому?
– Як гукала свого сина Івасика-Телесика мати?
– Як кликав Півник на допомогу Котика?
– Як просив Івасик-Телесик гусеняток?
– Як відказувала Коза-дереза, коли сиділа в заячій хатці?
3. ”Скільки героїв – назвіть”.
–
Кого зустрів Колобок у лісі?
– Кого спіймав солом’яний бичок ?
– Скільки тварин тягло ріпку ? (3)
– Кого перелякав Пан Коцький?
– Хто жив у рукавичці?
– Хто вимагав від Кози-дерези покинути зайчикові хатку?
4. “ Яка кінцівка у казки?”
–
Хто вигнав мишенят Круть і Верть із-за столу?
– Хто вигнав козу-дерезу із зайчикової хатки?
– Хто їв пиріжки у казці “ Колосок”?
– Хто розтанув на сонці у казці “ Солом’яний бичок”?
– Яку винагороду одержало гусеня у казці “ Івасик-Телесик”?
5. Відгадайте загадки
Хоч
у нього й шуба є,
Та як холод настає,
Він не їсть, тоді й не п’є,
І не ходить, й не гуляє,
А у лігво спать лягає. (Ведмідь)
Я
руда, низького зросту,
Хитра я і довгохвоста.
На курей я вельми ласа –
В них таке смачненьке м’ясо.
Вовку-брату я сестриця.
А зовуть мене …. (Лисиця)
Гострі
кігті має –
В подушки ховає.
Лазить все на плотик.
А зоветься … (Котик)
Має
клешні й довгі вуса.
Я і сам його боюся,
Бо щипає, мов гусак,
Ну а звуть щипаку …. (Рак)
Пар
довгих вушок.
Сіренький кожушок.
Скорий побігайчик,
А зоветься … (Зайчик)
В
лісі є кравець чудовий,
шиє звірам він обнови.
Для ведмедів кожушки, для лисички – сорочки.
Для куничок – рукавички,
А для білочок – спіднички.
Зайцю – валянки на лапки,
І собі пошив піджак.
Хто кравець такий …. (Їжак).
6. “ Чи уважні ви читачі”. Питання
для кмітливих.
–
На яку геометричну фігуру схожий колобок? (Коло)
– Яким по порядку вліз у рукавичку Ведмідь? (Сьомим)
– З якого посуду пригощав журавель лисичку ? (Глечика)
– Що пік півник у казці “ Колосок”? (Пиріжки)
– Скільки звірів упіймав бичок? (4)
– На якому дереві заховався Телесик? (Дуб)
– Скільки діб летіла булава Котигорошка? (12)
Заключне слово бібліотекаря
Казка
– це дитинство людства і його мудрість. Читайте і слухайте казки, легенди,
пісні. Вивчайте казки і переказуйте. Нехай вони ідуть по світу, нехай живуть
серед нас і після нас, хай виховують нас і вчать, як треба жити по правді.
Казок
на світі є багато.
І веселих , і сумних.
То ж чи можемо
Прожити ми без них?
Не
можем без казки у світі ми жити,
Бо казка нас вчить, як потрібно дружити,
Як зло подолати, як хитрих провчити.
Як чуйних і добрих, й сміливих любити.
Як
добре, що казка усіх нас зібрала,
Дорослих і діток разом поєднала.
Гукайте іще нас з собою в мандрівку –
Ми знову прийдемо до вас на підтримку.
Сьогодні,
я, думаю. Всім було цікаво і весело. Ми пригадали наші знайомі казки, героїв.
Але час повертатися з мандрівки.
Всі разом казки згадали.
Гостям нашим показали.
Всі разом:
От і казочці кінець.
А хто слухав – молодець!
Мета: поглибити
знання учнів про аварію на Чорнобильській атомній електростанції, виховувати
відповідальність за оточуюче середовище; вчити сприймати чужу біду, чужий біль,
як свої власні, вчити любити рідну землю.
Обладнання:
Епіграфи на плакатах, портрети пожежників перевиті чорною
стрічкою, всохле дерево, усе дерево перевите чорними стрічками та вишитим
рушником, ікона Божої Матері.
(лунають
поминальні дзвони, звучить «Реквієм» Моцарта)
Учасник:
Чорнобильський вітер по душах мете,
Чорнобильський пил на роки спадає.
Годинник життя безупинно іде…
Лиш пам'ять , лиш пам'ять усе пам’ятає .
Ведуча
: Виповнюється сумна 28 річниця Чорнобильської катастрофи.
Біда, яка сталася вночі 26 квітня 1986 року неподалік старовинного українського
містечка Чорнобиля, назавжди залишиться в пам’яті людей, як застереження того,
що науково – технічний прогрес може приносити і гіркі плоди. Людство ще не
знало техногенно – екологічної катастрофи таких масштабів.
Ведучий:
Чорною плямою стала на нашій блакитній планеті Чорнобильська
катастрофа. 28 років пройшло з тих пір. 28 років смертоносна пилюка з
ядерної печі покриває білі хати, поля і ліси. І 28 років цвітом скорботи і суму
зацвітають сади і хворіє серце, тому що знає, не на добро це, не на життя.
Ведуча: Чорнобиль… Чорний біль нашої землі. Скільки б не минуло років
всеодно це слово полум҆янітиме чорним вогнищем скорботи. Назва
ця, Чорнобиль, походить від назви різновиду гіркого полину чорно билки.
Спочатку так іменувалося давнє поселення, потім – місто, а згодом і
електростанція. Як грізне попередження, була послана нам звіздар Полин, і мало
хто знав, що у книзі книг – Біблії – говориться про полин і пов’язану з ним
страшну катастрофу. Із Біблії « і засурмив третій Янгол, - і велика зоря спала
з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та водні джерела.
І ймення зорі тієї Полин. І стала третина води, як полин, бо згіркла вона». Так
і сталося. З того часу слово квітень завжди пов’язується зі словом чорнобиль,
бо щороку 26 числа ми згадуємо про цю біду.
Ведучий:
Село Чорнобиль згадується в літописах уперше наприкінці 19
сторіччя. Предки наші оселилися на цій щедрій поліській землі, називаючи себе
древлянами, жителями півночі, поліщуками. Любили свою землю, молилися Богу,
чекали його пришестя. І не думали, що до нього ця земля може стати землею
відчуженості. У різні часи ці краї належали то Україні, то Польщі. Жителі
Чорнобиля займалися рибальством, землеробством, тваринництвом.
Ведуча:
у 1970 році вирішено було біля Чорнобиля будувати атомну електростанцію
ім. В. І. Леніна. Це будівництво відрізнялося особливо ударною працею і
достроковими пусками реакторів. На кінець 1985 року в місті енергетиків Прип’яті
мешкало 50 тисяч жителів. Серед багатьох нових міст Прип’ять була дуже гарною.
Ведучий:
Напередодні Першотравня 1986 року трудові колективи країни
брали підвищені соціалістичні зобов’язання , рапортували про дострокове
виконання планів 1 – го півріччя. Завершальний рік 11 – ї п’ятирічки був для
Чорнобильської АЕС незвичним – бо тут діяли на повну потужність відразу всі
енергоблоки. Подібного ще не було за всю історію експлуатації атомного велетня.
Раніше щорічно, відповідно до графіка, хоча б один з енергоблоків зупинявся на
плановий ремонт, але завдяки скороченим термінам ремонту, графіки вдалося об’єднати. 26
квітня 1986 року – чорний день в історії України, день, коли Чорнобиль став
відомий усьому людству. Гірка як полин слава.
Учасник:
( Вірш «Чорнобильське число» О. Матвієнко)
Пригріло сонце з високості,
Сади вишневі розцвіли.
Піду на пасіку – у гості
До благородної бджоли.
Які труди, які старання!
І ні хвилини для розмов.
Все прилітання, відлітання
Без будь – яких перебудов.
Кажу бджолі: «Остерігайся,
Хімічну труту обійди.
А там старайся і не здайся, -
То й будуть воски і меди!»
Я раював і тихо вірив:
Не вмре бджолине ремесло.
Та струсонулося на вітрі
Страшне чорнобильське число.
Ведуча:
І так, ніч з 25 на 26 квітня о 1 годині 23 хвилині 40 секунд
відбулися вибухи над четвертим блоком атомної станції. Над блоком злетіли іскри
і шматки предметів, що горіли. Частина з них впала на дах машинної зали.
Почалася пожежа. Відразу після одержання сигналу тривоги до місця вибуху
виїхала пожежна автоцистерна, а також насосна станція і пожежний автомобіль на
чолі з начальником караулу лейтенантом Володимиром Правиком.
Ведучий:
Виписка із документів… «До моменту прибуття двох підрозділів
на чолі з начальником караулу пожежею був охоплений четвертий енергоблок , дах
машинного залу, створилась реальна загроза поширення пожежі по всьому даху
машинного залу на третій енергоблок. Лейтенант прибув на об’єкт, правильно
оцінив ситуацію, підтвердив підвищенний виклик, вибрав вирішальний напрям для
роботи бойової ділянки і в умовах високого рівня радіації, разом зі своїми
напарниками, проявляючи стійкість, мужність, гасили пожежу».
Ведуча:
Серед тих тридцяти, хто загинув, приборкуючи ядерну стихію,
- пожежники. Молоді… Це вони – Володимир Правик, Володимир Тишура, Микола
Титенок, Микола Ващук, Василь Ігнатенко, Віктор Кібенок. Їм ще тільки починати
жити: кохати, народжувати дітей, приносити радість у свої оселі… У кожного були
свої плани, надії, бажання. Все було попереду, але хто міг передбачити? Та ніч
стала для них фатальною. Вони не озиралися, не ховалися за спини інших. У
самому пеклі аварії вони виконували свій обов’язок до останнього подиху. Їх шість… Перших!!!
Вшануємо пам'ять хвилиною мовчання всіх , хто загинув
приборкуючи аварію. Лунають поминальні дзвони. Звучить «Реквієм» Моцарта.
Заходить хлопець з дівчиною в темному одязі, засвічують свічку біля портретів
пожежників.
Ведучий:
всього у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи
взяло участь 600 тисяч осіб з СРСР, зокрема, українців – 350 тисяч. Померло
після Чорнобильської аварії 14 тисяч ліквідаторів – українців.
Ведуча:
Ніяких сигналів про небезпеку, ніяких звісток про евакуацію
населення. Лише згодом пролунали сигнали ЦО про негайний вивіз населення. Люди
були забрані з вулиць, дехто встиг взяти щось необхідне. Було оголошено, що
від’їжджають на декілька днів до налагодження ситуації. А вийшло що назавжди. А
добро, нажите поколіннями, залишалось там. Ніхто тоді не думав, що назавжди
покидає рідну домівку.
Ведуча:
- Чорнобиль… Мертва зона… Сьогодні такі слова гірким болем
відлунуються у наших серцях. Заростають деревами, кущами, травою опромінені
села. Вони порожні, мертві. Поступово руйнуються хати. Разом із ними руйнуються,
зникають неповторні цінності поліської давнини.
Ведучий:
Радіація встигла наробити багато лиха не лише теперішньому
поколінню, але й прийдешньому. Чорнобиль – незаживаюча рана на тілі нашої
землі. У 1986 році виселено з чорнобильської зони 91 тисячу мешканців із 76
населених пунктів. Ще протягом 10 років продовжувалося виселення населення. На
даний час усього виселено із чорнобильської зони 166 тисяч населення. Більше 2
тисяч населених пунктів мають статус постраждалих.
Учасник:
Стоїть сльоза. Трагічна
і терпляча.
Питає строго кожного: куди?
Куди ідеш, минаючи пороги?
Могили предків кидаєш чому?
… Ідуть бо мусять. Мирна перемога
Переросла у атомну
Учасник:
А в тім селі ні голосу ні звуку,
І вікна випромінюють розлуку.
І двері навхрест дошками забиті,
І журавлі криничні сумовиті,
І тихий сад біля старої школи,
І дітям в ній не вчитися ніколи.
Ведуча:
У наше село теж переселили 450 людей із чорнобильської зони.
Залишили вони обжиті місця, рідні серцю
домівки, могили своїх пращурів, рідні стежки, якими бігали в босоногому
дитинстві, й за волею обрали другу батьківщину село Несваткове. Такі собі
прості українці, які відрізняються від корінних жителів лише мовним діалектом.
Тут виросли їхні діти, і тут народилися їх онуки. Сьогодні ми запросили жителів
переселенців
Виступи
запрошених
Ведучий:
Горем і болем ввійшов в наше життя Чорнобиль, що розділив
долі людей на «до» і «після». Безлюдні вулиці Прип’яті, кинуті школи, будинки,
дитячі гойдалки, що застигли, колючий дріт зони.
Учасник:
Чуєш , роде мій, ріднесенький!
Хоч би вийшов хто однесенький!
Роботящий мій з діда прадіда!
Двір занедбаний, Боже ріднесенький!
Учасник:
Зоря полинова горить
І осяває в дооколі
Порожні села, ниви голі,
Бур’ян, що з вітром гомонить.
Печаль і пустка – на віки.
Мов сльози, роси серебріють.
І страшно, хижо, дико виють
В безлюдній Прип’яті вовки.
Ведуча:
Біда розчинилася в духмяному повітрі, у біло – рожевому
цвітінні яблунь та абрикос, у воді сільських криниць, у всій красі. Та хіба
тільки в ній? Вона розчинилася у людях. Ця трагедія увійде в історію, в усі
хронічки людства, як невигойна рана на тілі України.
Ведучий:
Чорнобиль…
Ведучий:
Незабаром у зоні відчуження розквітнуть сади – безпритульні,
мовчазні, недоглянуті, оперезані павутиною колючого дроту, мовчать. Час для них
і для всього живого розколовся на до і після. Щоразу коли переступаєш цю
страшну межу часу, в свідомості невидимими осколками вривається ця трагічна
мелодія розщепленого атома як пам'ять, як пересторога, як відлуння того
давнього пророцтва « І засурмив третій Янгол. І велика зоря впала з неба,
палаючи як смолоскип. І впала на третину річок на водні джерела: А ймення зорі
тій Полин. І стала третина води, як полин. І багато людей повмирало з води, бо
згіркла вона.» А ті, кому випало жити, на цілий вік вперед спізнали гіркоту
третини вод. І стоять недоглянуті, безпритульні сади, як німий докір
чорнобильського горя.
Пам’ятаймо
Чорнобиль!
Зустріч із
письменниками
земляками рідного краю
Бібліотекар
Несватківського НВК
Цалко Н.М.
Мета: ознайомити з життєвим і творчим
шляхом поетів рідного краю. Збагатити знання дітей про літературу рідного краю,
розвивати їх читацькі вміння та навички.
Святково прибрана кімната. На
столі вишитий рушник, хліб, квіти. Книжкова виставка
Звучить музика.
Хід
Ведуча:
Мова наша, мова-
Мова кольорова,
В ній гроза травнева
Й тиша вечорова.
Мова наша, мова –
Літ минулих повість,
Вічно юна мудрість,
Сива наша совість.
…Я без тебе, мово,
Без зерна полова,
Соняшник без сонця,
Без птахів діброва.
Як вогонь у серці,
Я несу в майбутнє
Невгасиму мову,
Слово незабутнє.
Ведучий:
Поезія - не рима, не рядок,
Поезія - не слово, не метафора,
Поезія - це свято, це любов,
Серця і душі найвища кафедра.
Сьогодні ми зібрались у цьому залі на зустріч, на зустріч з нашими поетами
земляками. Щоб пройтися рядками творчості наших талантів поетів Олександрівщини. Тож давайте познайомимося з ними.
Юлія Білюченко
Віктор Шевченко
Оксана Шпирко
Наталія Купчинська
Микола Якимчук
До вітального слова запрошується директор школи – Нестройна Любов Петрівна.(слова
директора)
Ведуча:
Шукай, шукай у справжності себе,
Замри, коли роса, як дзвін впаде,
На ковилу, на маки, на зерно
Й заграє світ, як молоде вино!
Ці слова належать перу молодої поетеси з Олександрівки – Шпирко Оксані
Леонідівні. Народилася Оксана Леонідівна у с.Новоградівці Бобринецького району.
Закінчила Устинівську загальноосвітню школу, педагогічний факультет
Кіровоградського педагогічного інституту. У районній та обласній періодиці
друкується з 1991 року. З2007 року в українських виданнях – газеті «Література
та життя». Є автором поетичних збірок «Поезії», «До моєї душі на гостини», «Не
плач над розами любимого», «Іду на ти». Художній керівник студії «Крила» при
редакції Олександрівської районної газети «Вперед»,член обласного літературного
обʼєднання «Степ», Всеукраїнської письменницької спілки «Конгрес літераторів
України».
Учениця зачитує вірш Оксани Шпирко.
Ведучий:
Оксано Леонідівно, скажіть будь-ласка, як ви зрозуміли, що можете писати
поезію?
( виступ Оксани Шпирко)
Ведуча:
А не могли б ви нам зачитати щось нове із своїх творів?
(поетеса зачитує нові вірші)
(на сцену виходять 3 учнів читають вірші Оксани Шпирко)
Ведучий:
Ти звучи в мені, музико,
Спогадом давнім,
Ти, співай мені, музико,
Словом кохання.
Ти ясній, мені музико,
Трепетом ночі,
Ти світи мені, музико,
Зорями в очі.
Ведуча:(читає вірш Купчинської «Березі»)
Ці душевні рядки належать перу Наталії Миколаївни Купчинської. Наталія Миколаївна народилася в с.
Китайгороді. Закінчила Харківський інститут Культури. Працює на посаді
бібліотекаря Олександрівської філії Кіровоградського профтехліцею. Учасник
зʼїзду молодих літераторів Півдня України. Друкується в періодиці. Автор збірок
ліричних віршів – «Осінній зорепад», «Весь світ в тобі люблю», «Щастя мені до
лиця».
Ведучий:
Наталіє Миколаївно, надаємо Вам слово. Ознайомте нас зі своєю
творчістю.(виступ Наталії Купчинської)
(на сцену виходять 3 учнів читають вірші Наталії Купчинської)
Ведуча:
Кожен рядочок – доля
Радість чи просто плач.
Квіточка серед поля,
Смуга моїх удач.
Автором цих рядків є Юлія Валеріївна Білюченко. Жителька нашого села, яку
ми всі добре знаємо Її перу належать
поетичні збірки «За крок до щастя», «Душі моєї світ». Юліє Валеріївно Вам
слово.
(виступ Юлії Білюченко )
(на сцену виходять 3 учнів читають вірші Юлії Білюченко)
Ведучий:
До слова запрошується Микола Олександрович Якимчук. Вчитель української
мови та літератури нашої школи. Микола Олександрович працює в нашій школі з
перший днів її відкриття. Народився………………..
Розкажіть нам, будь-ласка про свою творчість.
(виступ Миколи Якимчука )
(на сцену виходять 3 учні читають вірші Миколи Якимчука)
Ведуча:
Слова! Яка у них є сила!
У цих словах я світ відкрила –
Я познайомилась з життям.
Слова мене іще дитям
Заворожили, зчарували.
З яким завзяттям я читала…
У світ казковий поринала:
Раділа, плакала, страждала.
Я поважаю різні мови
І поклоняюсь завжди слову.
Це – наш кінець і наш початок,
Його потрібно шанувати.
Воно лікує і страчає,
Нас возвеличує, навчає.
Складаю шану рідній мові
Й безсмертному живому слову!
Ведучий:
До нас у гості завітав поет, земляк, гуморист... Віктор Данилович Шевченко.
Віктор Шевченко народився 1961 року в Новосибірській області, але з
середини 70-х років проживає на Кіровоградщині. Закінчив Олександрійське
культосвітнє училище та Київський державний Інститут культури ім. О.
Корнійчука. Член Кіровоградського обласного літобʼєднання «Степ», лауреат
обласної літературної премії «Сокіл степів» за 2010 рік у номінації «Проза».
Нині працює режисером народного аматорського театру Олександрійського
будинку культури. Основне захоплення – сцена. Запрошуємо Вас до слова.
(виступ Віктора Шевченка)
(Учень читає гумореску Віктора Шевченка)
(Віктор Шевченко співає пісню………… на свої слова)
(Присутні задають запитання гостям)
Ведуча:
Шановні присутні! Любіть поезію! Вивчайте її. Бо
поезія – то сила чарівна. Цікавтесь творчістю наших земляків і це обовʼязково
стане вам у нагоді. Спасибі нашим гостям, що завітали до нас на гостини.
Ведучий:
Хай легко працюється, добре живеться,
Все вміється, множиться, і
додається,
Здоровʼя міцного, щастя без краю
Ми вам від щирого серця бажаєм.
На цьому наша зустріч завершена.
До нових зустрічей. Дякуємо всім за
увагу.
